Петро Михайленко – академік Академії правових наук, доктор юридичних наук, професор, генерал-лейтенант внутрішньої служби, заслужений діяч науки та техніки України, заступник генерального директора міжнародного біографічного центру по регіону Європа у Кембриджі (Англія), почесний член дванадцяти міжнародних наукових закладів (академій, інститутів, асоціацій), стипендіат Президента України. Міжнародний біографічний центр визнав його «Людиною тисячоліття» у сфері кримінального права. Академіка нагороджено орденами «За життєві досягнення», «Міжнародний посланник» і титулом «Людина року» із врученням золотої медалі США. Рішенням Ради директорів Американського біографічного інституту за видатні досягнення в сфері розвитку кримінологічної науки Петра Петровича включено в антологію «Видатні уми XXI століття» та вручено йому відповідний диплом та іменну золоту медаль. У це видання із багатьох номінацій були відібрані та включені найбільш видатні і впливові діячі науки та культури світу. Так, ім’я Петра Михайленка продовжило перелік прославлених імен – Альберта Ейнштейна, Марка Твена, Мартіна Лютера Кінга, Маргарет Тетчер…
Професор Михайленко є одним із членів Форуму Миру і Дипломатії у всьому світі. Туди обираються тільки дуже впливові люди та з бездоганною репутацією. А Петра Петровича обрали до цього Форуму одним із перших.
Серед учнів Петра Михайленка є 162 генерали, 15 академіків, 56 державних діячів, 113 професорів, докторів та кандидатів юридичних наук, понад 50 тисяч юристів вищої кваліфікації.
Перелічувати всі регалії, звання, нагороди Петра Михайленка можна дуже довго, але всім цим досягненням передували роки копіткої важкої праці, роки випробувань, роки тріумфу і гонінь, які випали на долю 93-річного генія.
Народився Петро Петрович 2 вересня 1914 року у селі Пісчане на Слобожанщині в сім’ї робітника залізниці. Вчився у залізничній школі. Важке матеріальне становище змусило 13-річного Петра піти працювати. Але ніякі життєві труднощі не змогли змінити його цікавості та любові до книг, до здобуття нових знань. Батьки порадили сину вступити на робітничий факультет, і згодом Петро став студентом Дніпропетровського інституту народної освіти.
До школи Петро Петрович прийшов все-таки ще раз, але уже викладачем. Свою педагогічну діяльність він розпочав в 1933 році у школі на Донеччині, де був інструктором по праці. Викладав також арифметику, фізику, а пізніше – російську мову та літературу.
У перші дні Великої Вітчизняної війни Петро Михайленко добровольцем пішов на фронт, де командував батальйоном польового будівництва 10-ї саперної армії, яка споруджувала оборонні споруди від Ростова до Моздока. Під час бомбардування німецькою авіацією залізничної станції Армавір він отримав поранення і контузію, після чого його було направлено на навчання до військово-юридичної академії. Саме тоді Петро Петрович розпочав свою наукову діяльність.
Як розповідає сам Петро Михайленко: «Чотири роки провчився в академії. Закінчив та знову поїхав на практичну роботу. Служив в 14-й та 73-й повітряних арміях. Остання дислокація була у Львові. Прийшов до Університету імені І. Франка, найстарішого тоді в Україні. Зайшов до декана, потім до ректора, а вони мені кажуть: «Слухай, хлопче, в нас немає кому читати військово-кримінальне право». А я їм відповів, що я й безкоштовно готовий це робити». За 13 років роботи в Університеті Петро Петрович пройшов шлях від викладача до декана юридичного факультету.
Не можна не сказати про дипломатичну діяльність цієї видатної людини. У 1956 році Петро Михайленко став керівником урядової делегації України в ООН. А через рік працював у «Комісії ООН з прав людини», де брав активну участь у розробці міжнародних документів і від імені Уряду УРСР підписав в Женеві Міжнародну Конвенцію.
Згодом було прийняте рішення про створення філіалу Вищої школи МВС України у Києві. Саме завдяки ініціативності та організаторським здібностям Петра Петровича філіал через рік був перетворений на самостійний заклад – Київську вищу школу МВС УРСР, де він працював заступником начальника з наукової та навчальної роботи.
У 1974 році Петра Михайленка звинувачено у буржуазному націоналізмі. Наукового діяча позбавили наукових звань та звільнили з органів внутрішніх справ. Багато років провідний український правознавець був без роботи. Та ці випробування не зламали Петра Петровича. На його захист стали науковці Москви, Ленінграда, Мінська та з нього зняли всі звинувачення, поновили наукові звання і ступені та запросили працювати у Національну академію внутрішніх справ України.
У творчому доробку Петра Петровича понад 400 наукових робіт, в тому числі 20 монографій. Він продовжує писати, здійснює керівництво ад’юнктами та докторантами, які працюють над дисертаціями з кримінального права та кримінології, читає лекції, виконує консультативну роботу, зокрема є консультантом Верховної Ради України, бере активну участь в пропаганді правових знань, є членом ряду спеціалізованих наукових рад з присвоєння наукових ступенів кандидата та доктора юридичних наук. Та найголовніше – він бере активну участь в роботі міжнародних конференцій, форумів та симпозіумів.
Нещодавно до довгого переліку нагород та регалій Петра Михайленка приєдналась ще одна – «Золотий лавровий вінок за тріумфальні вчинки».
Цього року Американський біографічний інститут святкує своє 40-річчя. Цей відомий у світі заклад із присвоєння нагород, щоб гідно відзначити багаторічну працю, вирішив вибрати із мільйонів біографій, задокументованих інститутом починаючи з 1967 року, невелику кількість особистостей, вартих найвищої нагороди, яку може запропонувати Американський біографічний інститут.
Ось і Петро Михайленко став одним із не багатьох удостоєних цієї нагороди. Американський біографічний інститут таким чином вкотре підтвердив значний внесок нашого співвітчизника в розвиток науки.
Декоративна дошка з червоного дерева, оздоблена позолоченими лавровими гілочками та прикрашена оксамитовою парусиною, на якій золотими літерами написане ім’я Петра Михайленка та сфера його тріумфу – так виглядає ця почесна нагорода.
Спілкуючись з академіком, розумієш, що бажанню, працездатності та натхненню цієї людини немає кінця. Це викликає величезну повагу, а в деякій мірі, і заздрість. Та з впевненістю можна сказати, що це далеко не остання його нагорода.
